?

Log in

No account? Create an account
я

мухи и кАКлеты

просто так

#радиоПавлова
я
paelan


- А мне дасишь? - спрашивала когда-то давно маленькая девочка Влада и протягивала ручонки ладошками вверх, широко при этом распахивая и так непомерно огромные глазищи на шкодном личике.
...Ты домываешь чашку от кофе, пока Июль неторопливо закрывает за собой дверь. Ты замираешь, ожидая звука приехавшего лифта, ежишься...ты просто хочешь, чтобы он ушел. Чтобы закончился его безжалостный жар в твоей голове.
Он выжег все, что мог и все что мог высветлил и высветил. И не осталось теней, и слетели благочестивые маски, стало так светло и ясно - даже страшно немного.
Теперь иди, безжалостный и беспристрастный. Ты больше не властен над нами. Достаточно. К правде надо будет долго привыкать нам всем, попавшим из погреба в яркий полуденный зной.
Сжалься же!
Императорский месяц, укравший у моего родного февраля день. Ты, что так подолгу царишь каждый год - прощай.
Следом за тобой, вот, видишь - прямо из заката - выходит не менее царственный Август. Холеный и тучный, щедрый и благолепный...С мешком за плечами, в котором горят золотые монетки груш-лимонок, поздних абрикос, теплых дынь - так ярко пахнущих зноем! С мешком, полным счастливых монет.
И как Владка когда-то, я протяну к тебе ладошки и спрошу:
- Август, а мне дасишь?


Сто дней благодарности. День шестидесятый
я
paelan
Теплий хліб
Колись давно-давно сонце в якийсь з днів замріялося і затрималося в зеніті трошки довше, ніж завжди. В той день на світ з'явились такі жінки, як вона -прикрашені веснянками, довгокосі, тонкі, як промінь сонця і такі ж теплі.
Про таких, як вона, французи кажуть "bon comme le bon pain", добра, як добрий хліб. І вчора, частуючи нас теплим хлібом на молочній фермі - з кислим молоком, кефіром або йогуртом, припрошуючи до свого власноруч зібраного та створеного з листя смородини, трав та ягід чаю вона була схожа на старійшину давнього трипільського роду, таку юну, але вже таку мудру.
Біля таких, як вона не треба багато слів - їх можна їсти, ними можна смакувати, як скоринкою теплого хліба, як парним молоком, як теплим чаєм з рідних трав.
Кажуть, вона вміє готувати трипільський борщ, такий, як готували наші пращури тисячі років тому. Сама ж вона із захватом розповідає, який панір вони роблять у мами в селі - і в цей час на її руках дрімає солодко молодший син Дар. А старша донька тихенько грається неподалік з іншими дітьми.
Завдяки їй я тепер знаю, що і у нас, на Вінниччині існують блакитні океани екопідприємництва і що тут живуть щасливі корови.
Що коні вміють посміхатись, а взимку ця земля також може бути прекрасною і гостинною.
Пошепки, як річка, що перетинає моє місце сили - Немирівське городище - вона розповідає, як важливо передати дітям у спадок незруйновану землю, як виховати у них найголовніше - повагу та любов до праці, до звичайної фізичної праці на найродючішій у світі землі.
Гнучко, невпинно та лагідно вона піклується про усіх, хто поїхав з нами у невеличку подорож. Тихо, сумирно та з любов'ю робить вона звичайні і водночас древньовиткані жіночі рухи - пригорнути, погладити, оповити та втримати в полі зору тих, хто поряд.
Я дивлюсь на неї, а мені ввижається гарячий полудень, коли сонце трохи замріялось в зеніті, заслухавшись жайвіра...Замріялось і задивилось на траву, що плинно колишеться на дні безіменної річки, яка входить і виходить через Змієві Вали древнього міста, яким правили жінки.

Сто дней благодарности. День пятьдесят девятый
я
paelan
Архангел Петровна
То, что дорожные ангелы мне благоволят уже даже не обсуждается. Те, кто читали мои прошлогодние перипетии в новогоднем снегу Ильичевска и Одессы в курсе.
Но вчера мы, собравшись за рождественским столом нашей морозной командой постановили, что надо бы Світлана Мелобенська заказать нарисовать еще одну марку, где в морозных степях Донбасса застрял дедмобиль, мельтешат МЧСники, а над нами кружит Петровна и с огромных крыльев ее падает снег.
Петровна - это сгусток заботы и любви, у нее все деточки, даже дедушка )
Одной рукой она поправляет перед тобой чашку горячего чая, другой - пододвигает Марку баночки с вареньем и ошалевший подросток накладывает на хлеб с маслом ложку земляничного, ложку смородинового, ложку малины перетертой, засовывает ложку в мед... видит, что на хлебе уже нет места и кладет мед в рот.
Влада, разомлевшая после автобуса у теплой батареи улыбается, как в детстве во сне и говорит мне : мы здесь останемся, можно. мам? а ты за нами на обратном пути заедешь.
Петровна всплеснув руками, спохватывается :совсем забыла, вино ж у меня есть, домашнее, свое! Натуральное!
И в минуту, отодвинув стулья, открывает тут же, на кухне подпол, резво спускается в погребок и подает тебе банку с вином.
Вино пахнет виноградным соком из детства родом, густым запахом синих ягод, летом и послеобеденным сном в гамаке. Вино смакуешь медленно...оно поселяется в твоем теле, бродит в голове и смыкает веки...
Я кутаюсь в большое теплое одеяло и слушаю, засыпая, как Юля, дети и Петровна еще долго-долго галдят на кухне.
А утром к ней на завтрак приходят уже все-все наши, и снова за столом хлопочет Петровна, вставшая ни свет ни заря, чтоб нам все наготовить, собирает в дорогу тормозок, сокрушается, что грибов в этом году нет, а то бы дала с собой.
- Куда ж вы, детки, - причитает Петровна уже на пороге, - чай, чай не забыли? Приезжайте в гости, у нас дом большой - всем места хватит!
Уже в автобусе мы спохватываемся, что ничем Петровну не отблагодарили, Юля выбегает на ходу с шапочкой "Помічники Діда Мороза" и одевает ее на Петровну.
Та смешно и трогательно махает балабоном на колпачке, кланяется и машет руками.
И даже потом, спустя несколько дней, отзваниваясь и поздравляя Петровну с Рождеством ты знаешь, где-то там, в вышине, над автобусом, что едет дорогами страны машут и сыплют снегом незримые крылья Петровны. Оберегают.

Бернашівська смажениця та продана церква
я
paelan
Смажениця та продана церква по-бернашівськи
Спочатку трохи історії.
Бернашівка - це село у мальовничому куточку Могилів-Подільського району, на березі річки Жван. Ще трохи вище за течією – і ви потрапите до природного заповідника, де вже два століття видобувають одну з найвідоміших мінеральних вод України – Регіну.
Заснування Бернашівки датують 1380 роком, хоча оселилися люди на цьому місці значно раніше. Поряд із селом знайдені рештки ранньотрипільського поселення, втім, такі знахідки у Могилів-Подільському районі не рідкість. Але це поселення особливе тим, що саме воно вважається одним із найдавніших археологічних комплексів культури Трипілля – Кукутені.
Гарно у селі навесні, наче в Карпатах яких!
Стоять заквітчані вишні, черешні, пуп’янками зав’язались рожеві квіти яблуні – от-от розправляться – і загудуть над деревами невпинні бджоли та басовиті джмелі. До господи повертатимуться з поля вже увечері, часу на приготування «чогось путнього» вже не буде, тож зготує сьогодні господиня смаженицю.
Повернеться на схід, подивиться у вікно, перехреститься на хрести проданої церкви. Храму, що так не схожий на споруди церков у сусідніх селах.
Кажуть, що цю церкву перенесли козаки, викупивши храм у селі Перекоринці, але дехто каже – що церкву перенесли козаки Дорошенка аж із самої Січі, коли ту зруйнувала цариця Катерина. В ті часи саме Бершнашівка була осередком козацької сотні Могилівського полку, сюли вони поверталися після опали.
Так воно було – чи не так – ніхто вже не довідається, але стоять на пагорбах кам’яні хрести, охороняючи землю від нечисті. Золотавіють, відбиваючи сонце, хрести на церкві, гудуть у травах медоносні комахи, а в чабреці заходяться піснями коники.
Десь за схилами пагорбів жебонить річка з чистою водою, а господині йдуть до курників, розганяють заполоханих чубарочок , дістають ще теплі, найсвіжіші яйця, в коморі відкривають банки із солоним салом і повертаються до хати – гоувати смаженицю.

Для приготування страви потрібно:
100 г соленого сала, 6 яєць, 100 г борошна кукурудзяного, сіль, мелений перець, вода.
Дрібними шматочками нарізати сало. Підсмажити його на сковорідці, дати салу постояти, щоби сковорідка охолола.
В окрему тарілку розбиваємо яйця, додаємо сіль, перець, трішки води, кукурудзяне борошно, і всю цю масу збиваємо до однорідного стану.
Виливаємо на сковорідку поверх сала і, безперервно помішуючи, підсмажуємо яєчну масу так, щоб вона не стала загущена. Смажениця має бути м’якою.
До страви дуже смакує молода зелень – цибулька, петрушка, кріпчик, або пагони молодого часнику.

Історія страви.
Традиція вживання страв з кукурудзи в Україні сягає початку XVII ст. Саме в цей час на півдні України, в тому числі і в Подільському Подністров'ї, почали вирощувати кукурудзу. Основу смажениці «по-бернашівськи» складають традиційні місцеві продукти: борошно кукурудзяне, солене сало, яйця, вода. В сусідніх селах замість кукурудзяного борошна додають пшеничне.
Найчастіше смаженицю готують весною (але не під час посту), коли добре несуться кури, коли в полі і в городі багато роботи і не вистачає часу на готування.

Вареники з солоним сиром
я
paelan
Вареники з солоним сиром
Якщо вам колись пощастить, і ви доїдете битими шляхами до двох найхлібосольніших районів Вінниччини – одразу попереджаю: не втручайтесь у стару, як світ війну за те, хто ж все-таки правильно готує варенкики з солоним сиром – бершадські чи теплицькі господині.
Але , друзі мої, ваші спроби «не втручатись» усе одно в кращому разі завершаться гикавкою від переїдання, в гіршому – на вас випустять усіх знайомих та сусідських господинь, які готові будуть ще тижнями доводити правильність заправки вареників саме за їхніми рецептами.
Вареники – традиційна страва Поділля, але не лише традиційна, а й обрядова. На Масляну, щоб кататися як сир у маслі цілий рік, їли наши предки вареники із сиром. Із солодким - политі сметанкою, із солоним - зі шкварками та цибулькою.
- Ти диви, доню, - приказує кухарка з Бершадщини, - накладаючи мені в тарілку великі, пишні вареники, що виблискують боками, вимащеними у запашній поливці. – Шкварка має бути м’ясиста, велика, а цибулька ледь засмажена, золотава. Зі свіжої почеревини виходять найсмачніші шкварочки. А головне – м’ясні.
Я куштую і знаю, що через дві –три години так само буду хитати головою у тітки Софії, з Соболівки, що на Тепличчині, хитати головою на знак згоди та куштувати маленькі, акуратні варенички з солоним, таким соковитим сиром та притрушені витопленими до хрусту шкварочками. Хрустіти, й погоджуватись, слухаючи співочий голос тітки Софії, погоджуватись як так само нещодавно погоджувалась на Бершадщині.
Я не знаю, можливо колись між хазяйками цих районів влаштують кулінарний двобій і імениті кухарі та дегустатори таки визначать, чиї вареники найсмачніші, а рецепт - правильніший. Я ж готова просто насолоджуватись обома варіаціями на тему вареників зі шкварками та солоним
Отож, тісто.
Тісто замішується легке і м'яке, але найпростіше, на сироватці.
борошно, сироватка, дрібка солі.
Начинка:
домашній сир,не жирний, яйце,дрібка солі.

А далі: смажаться на несильному вогні невеликі шкварочки зі свіжого сала без м’яса до рум'яного хрусту, додаються сіль та перець за смаком. ( Теплицький варіант).
Або: великі кубики з сала з м’ясом, бажано - почеревина – смажиться з великою кількістю цибулі та пательні до світло-золотавого кольору, соляться, додається перець за смаком. ( Берщадський варіант)

Гарячі, щойно вийняті із окропу, вареники у керамічному полумиску заправляються гарячими шкварочками… і спробуйте тут вгадайте, чий смачніше!

Сто дней благодарности. День пятьдесят восьмой
я
paelan
Физика, лирика и колыбельная
- Мам, ну когда ты про него напишешь? Он же такой, такой... - не унимается моя дочь Дуся.
Я знаю, что он необыкновенный, но где же слова подходящие найти? - думаю я, отмалчиваясь.
Необыкновенный - это то, что приходит на ум, когда впервые видишь это умное лицо за пять минут до совместного эфира в Днепропетровске.
За эти пять минут ты попадаешь в поле обаяния незаурядного ума физика по образованию, патриота по духу, руководителя огромного по мощи фонда, нежного брата такой же неуемной Natalia Khazan, любящего отца и гитариста от Бога.
- Господи, как? - спрашиваешь себя ты, - как в этом человеке умещается столько одновременно сильного и мудрого, столько романтики и внутренней организации.
Но все так стремительно, что на общение времени совсем не остается, начинаются организационные моменты, потом концерт колыбельных, его гитара, осенняя песня в авторском исполнении...
и лишь потом, закончив все дела, большая компания собирается за столом, снова расчехляется гитара и стройное многоголосье родных песен покрывает гул большого города.
А в полночь, неугомонные днепропетровчане и я с Дусей пели гимн, и это не забудется никогда.
Под платанами, в жарком воздухе города над Днепром, без пафоса, но от сердца, он звучал для меня так, как до этого никогда не звучал.
А несколькими часами позже, пересортировав таблетки на передовую, мы пили чай уже на кухне Фонд Оборони Країни, и никто не хотел расходиться, и вы снова взяли гитару в руки, и песни до поздней-поздней ночи сменяли одна другую. Булат Окуджава и "Рушничок", Визборн звучал вслед за физической юмористической, что-то военно-полевое пробирало до костей... женщины мечтательно закрывали глаза, а в глазах мальчишек, уже знавших высокую цену войны, появлялись непрошеные слезы.
Мне везет на людей, но за такой подарок я буду благодарить еще долго: родителей, подаривших нам таких детей, судьбу, щедро посылающую мне такие встречи.
Берегите себя, Павел. И с Днем Рождения, лирически-патриотический физик с огромным и прекрасным сердцем!


Сто дней благодарности. День пятьдесят седьмой
я
paelan
...на свете добрый Жук
Я помню эту песню еще из черно-белого фильма про Золушку. Этот весь фильм - твой образ. Ну во-первых ты Золушка, которая благодаря своей непревзойденной трудоспособности добилась высот и авторитетов. И при этом в отличии от многих других не зазналась и не зазвездилась.
Во-вторых Фаина Раневская. Наша любимая. Иногда в наших спорах ты говоришь ее голосом, ее интонациями. Не бояться быть смешной и неустанно всех тормошить и да, конечно да-да-да:
В-третьих - песня про Жука - это песня про тебя, Ирка! Особенно в части про "строго ссоры запрещал" - точно ты!
- Девочки, не ссорьтесь, - повторяешь ты всякий раз, когда я до белого каления довожу оппонента по очередным политическим вопросам.
Ирка, сколько лет, сколько собранных яблок в колхозе и песен на грузовике по дороге со студенческих практик, сколько списанных тетрадок текстами, сколько поломанных шпаг в битвах за правду. Острый как бритва твой ум и такое же острое слово.
- Ир, в чем правда? Кто хороший? Кому верить?
- Ленка, это война? Чего ждать? Где брать силы? Как не бояться?
Ирка, я знаю ответ, теперь знаю - друг в друге. Верить- другу, друг хороший, в нем и правда. Война закончится, рано или поздно, надо смотреть дальше, и посреди войны все равно строить мир и расширять его границы.
И много моих сил - в твоих словах, в твоих поддержках, как на канате под куполом чужого цирка.
Ты хороший друг, Жук. И классно, что ты есть на свете, Ируська!

Сто дней благодарности. День пятьдесят шестой
я
paelan
Руденька,чесна, закохана
-Коли ви прийдете? У нас є свіжа булка і моє фірмове вареннячко з полуниці.
Це Оксанка мене на роботу заманює. Як лисичка.
З нею постійно трапляються дива. Бо вона як те руде лисенятко з дитячого фільму "Рыжий, честный, влюбленный" вірить тільки в хороше.І хороше завжди відгукується на її "Альо!"
У Оксанки по життю два стани: "Альо!" і "неАльо!". Ви два дні з нею поживіть, побачите, як самі перейдете на ці прості характеристики)
"Альо!", це коли хлопчик-підопічний з Вороновицького дитячого будинку, багато років тинявся по дитбудинках, а от-от недавно знайшов родину. І вона буде скакати до небес і засівати щастям всіх навколо, бо диво сталося.
"Альо!" - це коли малюк з палати покинутих дітей в Центрі матері та дитини, на якого всі махнули рукою, і навіть медсестри вважають його безнадійним - почав набирати вагу завдяки постійним втручанням Оксанки.
- Він все розуміє, - трясе вона своєю впертою рудою головою, - все, а вони кажуть - овоч, ну який же він овоч! Я до нього говорю, він заспокоюється, хороший хлопчик, в сім'ю його б...
У Оксанки два маленьких сонечка - донечки Маринка і Яніна. Скрізь з мамою - куди б вона не пішла. Молодша Яніна майже з пелюшок об'їздила дитбудинки. Буде мамі помічницею.
Палахкотить осіннім сонцем руда Оксанчина голова поміж людей, горить її невтомне величезне серце, поспішають за мамою маленькі дитячі ніжки, адже її чекають там, де мами рідко бувають, чужі - інколи приходять, а свої навідуються лише до найщасливіших.
- Я колись була така зла на тих, хто полишає своїх дітей по сиротинцях,все думала, як їх перевиховати, як зупинити, відмовити - сказала якось Оксанка під час бесіди "про життя" , - а зараз знаю, що треба робити те, що можеш. Можеш приїхати і обійняти усіх - приїдь і обійми. Можеш повезти їх кудись - повези, можеш віддати частинку себе - віддай.
Вона не скаржиться, ніколи, як те лисеня, вона шукає можливості, і кудись у космос посилає свій клич "Альо!". І космос відгукується.


Сто дней благодарности. День пятьдесят пятый
я
paelan
Тепле місто твого серця
Сонце сочилося солодким осіннім соком, хоч за календарем був початок грудня. Але у твоєму місті, напрочуд домашньому і затишному час пішов туди, куди вказали йому сонячні промені - тимчасово до весни.
Ми гуляли з дівчатами вулицями твого міста, дивилися на нього очима маленький дітей, обговорювали почуте у розмові з тобою.
Люди змінюють місто, люди створюють майстерні, де "маленьке звірятко загортає шоколад у фольгу", люди ходять вулицями з посмішками на устах, гуляють центральними пішохідними зонами, милуються картинами, купують книжки, дівчата за вікном майстерні карамелі крутять блискучу вишневу ковбаску рукотворних солодощів .
У вікна ресторану "Фабрика" сонце струменить так щедро, немов хоче затопити усе своїм теплом. Ти показуєш нам млин, що стоїть просто тут, у залі, розповідаєш про зерно, яке живе сім років, гостинно запрошуєш подивитись, як роблять лимонади, з гордістю та невимовним теплом розповідаєш про піч від неаполітанця Стефано Ферара, даєш контакти молочника, що робить смачне молочне диво - моцареллу. На полицях рядками стоять трилітрові банки, накриті рогожкою, а у них сховане карпатське літо: шипшина і молочай, липа, бузина, ромашка, чабрець та рутка, м'ята та меліса.
А далі ми смакуємо тим, що готують тут і ... і слів нам не стає...
- Вікритий простір - найкращий захист від застою в місті, відкрита кухня - найкращий дизайн ресторану,відкриті майданчики для спілкування - найкращий спосіб вирішення конфліктів та пошуку шляхів просування далі, відкрите серце - найпростіший спосіб змінити світ, почавши з себе.
Такі твої прості і дієві істини.
Твоє бажання ділитись ідеями, йти до усіх, хто запитує і відповідати на запитання, гостинно огортувати магією свого переконання, що світ прекрасний, якщо почати з посмішки та теплого слова.
Знаєш, це так чудово - знати, що є такі як ти, що можна збирати людей, як дорогоцінні ресурси, переміксовувати їх : дві третини львівської кавово-шоколадної магії додати до однієї частини київської зухвалості, замісити це на франківському теплому лавандовому молоці, приправити американськими нотками чілі та апельсину, смакувати на потребу міста змінюватись.
І світ стискається до простору однієї кав'ярні, твого фантастичного проекту UrbanSpase, де раптом ти за сусіднім столиком бачиш киянку Kseniya Nikonova, і світ водночас розширюється до велетенської крамниці чудес, де все можливо.
Юрко Филюк, це просто фантастично, який ти є насправді! Добре, що ти є, і що дозволяєш вчитись у тебе як робити світ теплішим завдяки людським серцям та світлим головам.

Сто дней благодарности. День пятьдесят четвертый
я
paelan
Принцесса в башне из слоновой кости
Снег большими снежинками валит и валит из темно-серого неба. Снег повисает на черных узловатых ветвях старых дубов. И старый парк преображается.
В нем, вдруг посреди дня поселяется чудо. Тишина и снег покрывают листья и лужи, заколдовывают кусты, прячут запоздалые внезапно заблудившиеся во временах года цветы фиалки, усыпляют крепкие желуди, чтобы белкам было чем лакомиться зимой.
Под снегом все другое, и даже уродливое здание концертного зала "Радуга" под толщей белого покрывала похоже на старого дракона с большими чешуйчатыми боками.
А снег продолжает творить чудеса… и кажется уже, что это не городской парк вовсе, а запущенное старинное поместье. Посреди развалин и старых дубов высится там башня из слоновой кости, чудом уцелевшая во времена больших битв. А в башне, в подземелье томится принцесса.
И звуками своего голоса она держит своды этой последней цитадели - древнего чуда - и не дает ему упасть.
С ней так легко – она словно знает, в каких местах, выдохах и складках живут твои сакральные звуки. И как их оттуда выпустить наружу. В мир. Из небытия в бытие.
Она живет в мире, где есть голос,пауза, звук, шепот, дыхание, смех, стон и вздох. Она смешивает одно с другим и на выходе получается твоя, только твоя нота, твоя частота. Твоя песнь песней.
Она бережно извлекает из тебя звук твоей сущности и нанизывает его на иглу сознания. И вышивает по тебе узор новой тебя.
Знать свой голос. Свое звучание. Найти твой камертон и запомнить, как на самом деле легко и радостно - просто петь. Без слов. Свою песнь песней. И никогда ее больше не заглушать – спасибо тебе, принцесса Мария из невиданной башни посреди тайного города внутри города. Это именно то, чего я ждала.